Суспільне клеймо: Ухилянт — право на вибір і право на життя
У сучасному світі, де соціальні та моральні норми змінюються з шаленою швидкістю, проблема "ухилянтів" — чоловіків, які ухиляються від мобілізації або військової служби — стає все більш гострою і суперечливою. Тема ухилянтів і суспільного осуду стосується не лише військових конфліктів, але й фундаментальних прав людини, зокрема, права на життя та свободу вибору. Тому важливо не тільки ставити питання про моральність цього явища, а й розглядати його з точки зору індивідуальних прав.
Давайте спробуємо дати відповіді на прості питання: можливо, патріоти, які вважають, що мають право навішувати клеймо всім чоловікам 'ухилянт', мають право відправляти на загибель юних хлопців та чоловіків. Але чи зрозуміють вони, що є не інакше як співучасниками злочину, адже кожна людина має право на життя. Відповідно, вирішувати, кому жити, а кому померти, немає права жодна людина в світі, тим більше диктувати людині, що робити з власним життям! Адже, війна — це не просто слова, це реальна загроза для життя, де кожен день може стати останнім. Тому вважати, що особа, яка ухиляється від участі у війні, є зрадником або слабкою, означає ігнорувати її право на власне життя і безпеку. Тож давайте чесно дамо відповідь на прості питання!
Кому належить право на моє життя?
Уявімо, я чоловік, мені 30 років. Маю власну думку, будую своє майбутнє самостійно. Обрав свій шлях, щоб бути гідною людиною, щоб мною пишалися батьки, діти та дружина. Я не прошу нічиїх дозволів на те, щоб жити, щоб розвиватися і рухатися вперед. Не прошу, щоб мене годували чи одягали. Я сам собі господар. Я вірю, що кожна людина має право на свободу вибору, на самореалізацію та на власне щастя. Це право — найважливіше, бо воно є основою людської гідності. Кожна людина сама вирішує, що робити з власним життям. Вона може вибрати бути наркоманом, стати серійним вбивцею, позбавити себе життя через суїцид, або ж стати політиком чи науковцем.💥 Життя належить лише людині, і ніхто інший — ні Бог, ні президент, ні сусід — не має права його визначати чи відбирати.💥
Якщо звернутися до основ Конституції України, яку депутати, президент і судді демонстративно порушують і трактують під свій лад, чітко вказано наступне: ✔️Стаття 27. Кожна людина має невід'ємне право на життя. Ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов'язок держави — захищати життя людини. Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань.
Це право на життя є основою гідності людини та її свободи. Воно є фундаментальним і не може бути піддане жодним умовам чи маніпуляціям. Важливо пам'ятати, що право на життя не лише забезпечує фізичну безпеку, а й гарантує можливість жити відповідно до власних переконань, вибору і принципів.
Кожен громадянин, незалежно від обставин, має право на захист своєї безпеки від будь-яких форм насильства, приниження або загрози. ⚡І навіть в умовах війни, в умовах важких соціальних чи політичних ситуацій, це право залишається непорушним.⚡ Проте, не завжди державні органи діють у відповідності до цієї норми. Ми часто стаємо свідками того, як законодавчі органи та виконавча влада можуть ігнорувати ці основи, підкоряючи їх політичним або економічним інтересам.
Ми живемо сьогодні в світі, де суспільство часто визначає, що є правильним, а що — ні. Але чи має право хтось інший вирішувати, як мені жити, чи я маю йти на війну, чи повинна моя свобода обмежуватись чужими ідеями? Моє право на життя — це не просто право бути живим. Це право жити за своїми переконаннями, вибирати, що для мене важливо, та не піддаватися насильству чи примусу, який порушує мою свободу.
Я хочу бути відповідальним за свої вчинки і свою долю. Я прагну будувати своє життя так, щоб моїм рішенням не шкодити іншим, а моїм близьким було легко пишатися моїм вибором. У світі, де важливо бути вірним своїм принципам, я маю право на своє життя, яке складається з моїх рішень і моїх мрій.
Але чи повинно суспільство нав'язувати мені один шлях, один сценарій? Чи не є моїм правом вибір, навіть якщо це означає відмову від участі у війні, насильстві чи конфлікті? Я вірю, що кожна людина, незалежно від її статусу, має право на життя, на вибір, на те, щоб вирішувати свою долю самостійно. Саме в цьому і полягає основна суть: право на життя — це не лише фізичне існування. Це право бути собою, право на власний вибір, на свою гідність. І цей вибір не може бути забраний ніким, навіть під натиском суспільних чи зовнішніх обставин. А для тієї категорії людей, особливо жіночої, варто подумати сто разів перед тим, як кричати: «Ти маєш іти на війну, захищати мене», маючи на увазі, що чужий їй чоловік має загинути за неї. ✔️ Якщо так, чи не означає це, що я можу розцінити це як своєрідний дозвіл та так званий відкуп? За те, що якщо я маю загинути і йти на війну проти власної волі за твоєю вказівкою, патріоте, то, можливо, у мене є право на твоє життя! І я можу його відібрати, прийшовши до тебе додому. Це справедливо, як гадаєш? Дай на ці запитання відповідь собі, тільки чесно!
І на останок, для тих, хто живе за Божими правилами і ходить щонеділі до церкви молитися: згадайте Божі заповіді і запитайте у свого священика, чи не належить ваше і моє життя церкві? Може, після логічного мислення та реального погляду ви таки зрозумієте, що життя належить тільки нам самим. Ми — самі є авторами своїх рішень, своїх вчинків і свого шляху. І хоча віра та духовність є важливими складовими нашого існування, ми маємо право вільно обирати, як жити, без примусу чи нав'язування чужих стандартів.
Не забувайте, що кожен з нас несе відповідальність за своє життя та свої вибори. І хоч релігійні принципи можуть служити моральним орієнтиром, кінцеве право на визначення своєї долі та майбутнього залишається за нами. Лише ми самі вирішуємо, як прожити своє життя, і лише ми маємо відповідальність за нього. У цьому полягає справжня свобода — свобода вибору, свобода думки, свобода бути собою.
Чи має чоловік право рятувати своє життя?
Чи має чоловік право рятувати своє життя? Це питання стало особливо актуальним сьогодні, коли життя і безпека громадян опиняються під загрозою через несправедливі та незаконні дії влади та прямі вказівки президента Зеленського щодо закриття кордону України для чоловіків призовного віку (18-60 років). Це позбавляє людей права рятувати власне життя, заробляти кошти за кордоном для іпотек, навчання чи лікування близьких. В умовах війни, мобілізації та політичного тиску чоловіки опинилися перед складним вибором: ✔️ чи залишитися і брати участь у конфлікті з високою ймовірністю загинути або стати непотрібним калікою, ✔️ чи намагатися втекти, аби зберегти своє життя для себе і своїх близьких, даючи їм майбутнє? Отож, якщо у вас присутнє здорове мислення, поставте себе на місце кожного чоловіка, що підпадає під мобілізацію, та дайте відповідь собі тільки чесно.
Сьогодні, в умовах неоголошеної війни, чоловіки, які опинилися під тиском несправедливої мобілізації, змушені приймати складні рішення. Вони часто бачать, що законодавчі норми та практики мобілізації порушують основні права людини, зокрема право на життя. У багатьох випадках ці чоловіки не мають можливості самостійно визначати свою долю, адже для них існує лише одна «опція»: йти на фронт або стати «ворогом» держави.
Інколи, внаслідок політичних і соціальних обставин, чоловіки змушені рятувати своє життя. Для цього вони перетинають кордони, тікаючи через ліси та гори до європейських країн, шукаючи там притулок і можливість бути в безпеці. Вони не просто рятуються від небезпеки, вони роблять це з метою збереження себе і своєї родини, аби мати можливість підтримувати близьких у майбутньому, дати хорошу освіту дітям та перспективу на майбутнє.
Навіть у такій ситуації чоловіки, що ризикують життям, втікаючи, адже під час перетину кордону вони можуть бути вбиті своїми ж, що вже неодноразово траплялося — це факт! Ці чоловіки — герої для своїх дружин, дітей і батьків. А хіба це не важливіше? Хіба має значення, що думають чужі люди та держава, які прагнуть його вбити? Чи може бути злочином намагання знайти можливість для нормального життя, подалі від війни, де можна втратити все, включаючи своє життя? Питання прості і відповіді очевидні!
Ми часто забуваємо, що в кожного є право на життя, на вибір, на можливість вирішувати свою долю. ✔️Кожен має право на гідність, ✔️право на безпеку і ✔️право не бути жертвою беззаконня та насилля. Чоловік, що тікає, щоб зберегти свою родину та майбутнє, не є злочинцем. Він — той, хто не бажає стати маріонеткою в чужій війні, хто не хоче віддати своє життя за чужі інтереси. І в цьому немає нічого ганебного. Це — про гідність, про свободу вибору і про те, щоб залишити своїм дітям світ, в якому вони можуть жити, а не просто існувати в умовах насильства та беззаконня.
Мобілізація, особливо коли вона проводиться з порушенням прав людини, змушує багатьох чоловіків шукати альтернативи, адже жодна людина не повинна бути примушена йти на війну без права на власний вибір. ✔️Це також питання гідності та здорового глузду. Шкода, що про це забув гарант Конституції ! Чоловік, який залишає свою країну, не втікає від обов'язку, а прагне зберегти своє життя, щоб надалі бути здатним піклуватися про свою родину, дбати про своє майбутнє і не бути безсилим у своїй безправності.
Отож, повернемося до питання: чи має чоловік право рятувати своє життя? Так, без сумніву, має. Кожна людина має право на життя і на вибір шляхів, які дозволяють зберегти це життя, навіть якщо ці шляхи відрізняються від офіційних наративів чи очікувань суспільства. Це право на життя є невід'ємним і не може бути позбавлене навіть у найважчі часи.
Хто має обов'язок захищати територіальну цілісність України?
Хто має обов'язок захищати територіальну цілісність України? Питання з зірочкою чи не так? Але маємо розібратись, тож давайте все розкладемо по поличках. І так, ✔️згідно з Конституцією України, захист територіальної цілісності та недоторканності країни є обов'язком держави та всіх громадян. Все правильно, але є одне "але". Захист держави — це не лише взяти до рук зброю та йти на війну. Однак, у людей, є одна недобра звичка — забувати минулий досвід. Давайте повернемось до 2014 року. Пам'ятаєте, як молоді хлопці та чоловіки з патріотичним духом вступали до Збройних Сил добровольцями, не маючи за спиною військового досвіду? ЗСУ та добровольців забезпечував народ: від шкарпеток і до медичних необхідностей, включаючи військове оснащення, за яке мала подбати держава. Бізнес, народ, пенсіонери, українські діаспори за кордоном та іноземці фінансово мобілізувались, щоб забезпечити та зробити армію боєздатною. Було? Звісно, було!
Але це була лише частина великої мобілізації національних сил. Як наглядно показала практика, народ впорався, бо завдяки зусиллям нації була створена армія. І тут мало хто посперечається, бо це правда. Чи виконала держава свої зобов'язання? Адже роками обдирала народ податками, які мали йти, зокрема, на безпеку, військові навчання, закупівлю та оновлення збройного арсеналу. Результат ми побачили саме в 2014 році, коли військові були голі та босі в порівнянні з агресором — росією. Саме ця безвідповідальність та корупція в владних кабінетах стали причиною загибелі тисяч добровольців у котлах та на лінії розмежування. Саме ця паралель яскраво демонструє, що державний апарат — це імпотент, і без народу він нічого не вартий. Адже кожен громадянин, незалежно від того, чи є він військовослужбовцем з досвідом, чи цивільним, — це важливе звено в захисті держави та її майбутнього. Відповідно, кожен має займати своє місце в обороні: хтось економічно підтримує державу через податки, сфера виробництва робить свій внесок, адже без виробництва складно уявити фінансову складову держави та забезпечення зайнятості населення. Сільське господарство також має величезне значення для захисту держави, і навіть обговорювати це безглуздо. Наукова складова — це не менш важливий напрямок у забезпеченні оборони, і так можна наводити численні приклади. Отож, висновок: Захист держави — це не лише взяти до рук зброю та йти на війну, це коли кожен на своєму місці працює, виробляє, вирощує, винаходить!
Тепер давайте згадаємо лютий 2022 року. Вторгнення росії в Україну, ракети, вибухи, руйнування, загиблі — загальна картина війни! Це назавжди закарбувалося в пам’яті мільйонів українців. А тепер згадаємо наших чоловіків, які, сповнені рішучості й злості, добровільно рвалися до війська. ✔️Згадаймо черги у військкоматах. ✔️Згадаймо, як за лічені години люди збирали мільйони гривень для армії. ✔️Згадаймо, як пенсіонери віддавали останні заощадження на підтримку захисників. ✔️Згадаймо, як наші хлопці голими руками обороняли свої села та міста. ✔️Згадаймо, як наші чоловіки перевозили гуманітарну допомогу та автомобілі з-за кордону на потреби ЗСУ. Забули? Зверніть увагу: ніхто тоді навіть не думав тікати! Була віра в майбутнє, у перемогу!
Все почало змінюватися, коли в нашій державі запустили так звані "маски-шоу", а головні герої цього театру сидять в Офісі Президента та Верховній Раді. ✔️Спершу почали розділяти суспільство мовними питаннями, ✔️згодом — релігійними. Потім, під прикриттям цих конфліктів, ✔️почали приймати драконівські антиконституційні закони. ✔️Далі народу наочно продемонстрували, що їх можна принижувати, калічити та навіть позбавляти життя, мов скотину.
💥Особливо варто відзначити, як представники ТЦК (територіальних центрів комплектування) та поліції виконали завдання з дискредитації ЗСУ та фактично відбили у багатьох чоловіків бажання воювати. спонукаючи до втечі із держави. Постійний тиск, приниження, зловживання владою та порушення прав громадян створили атмосферу страху і недовіри до держави та її інституцій.
Замість того щоб надихати та мотивувати, ці структури демонструють силу не для захисту, а для примусу. Масові облави на вулицях, принизливе ставлення до мобілізованих і відкритий обман лише підкреслюють хаос у системі. Такий підхід став не лише тріщиною, а цілою прірвою у суспільній довірі до держави.
Багато чоловіків, замість того щоб з гордістю захищати Батьківщину, почуваються загнаними у кут. Вони сприймають мобілізацію не як обов’язок, а як примусову повинність, від якої намагаються втекти. При цьому держава, яка мала би бути гарантом захисту і підтримки, перетворюється на джерело загрози, що посягає на життя та майно чоловіків. Недавні закони, які не мали б навіть обговорюватися, були успішно прийняті. Відтепер чоловік — це раб без прав і без права на життя.
Як наслідок, сотні чоловіків обирають нелегкі шляхи втечі через гори, річки й ліси, ризикуючи життям, аби знайти безпеку за кордоном. Вони роблять це не через боягузтво, а через небажання стати частиною системи, яка ставиться до них, як до витратного матеріалу. Тому кожен з них, рятуючи своє життя та забезпечуючи добробут своїх родин, насправді демонструє сміливість і рішучість протистояти несправедливості.
А тепер до головного питання: хто має захищати територіальну цілісність України зі зброєю в руках? ✔️ Хіба не досвідчені та військовопідготовлені чоловіки, які роками проходили військовий вишкіл на полігонах та брали участь у міжнародних навчаннях, за які, до речі, платив звичайний громадянин?
✔️Хіба не військові в запасі та пенсіонери різних оборонних структур, які сьогодні, у свої 45 років, перебувають на пенсії та отримують пільги, пенсії, квартири? Чи може це не правда?
✔️Хіба поліція не повинна стати на захист держави, маючи розуміння та досвід, як діяти у військовий час? Скажете, немає ким замінити? Це також не відповідає дійсності. У навчальних закладах, де готують майбутніх поліцейських, вистачає заміни. Адже навчання та здобуття досвіду можна поєднати, чи не так? Натомість сьогодні маємо делему, хто мав би бути в авангарді захисту, беруть активну участь у викраденні селян, інвалідів ,молодь та інших непридатних до військової служби осіб. Демонстративно порушуючи присягу, дану народу України. Дозвольте нагадати текст присяги поліцейського України визначений у Законі України "Про Національну поліцію", стаття 64. Він звучить так:
💥Я, (прізвище, ім'я, по батькові), усвідомлюючи свою високу відповідальність, урочисто присягаю вірно служити українському народові, суворо дотримуватися Конституції та законів України, забезпечувати публічну безпеку і порядок, охороняти права і свободи людини, честь держави, її суверенітет та територіальну цілісність. Присягаю сумлінно виконувати свої службові обов’язки та з гідністю нести високе звання поліцейського.💥
✔️ Ідем далі! Хіба не прикордонники та митники мають стати на захист держави? Вони мають досвід роботи у кризових умовах, але натомість сьогодні відстрілюють беззбройних чоловіків, які намагаються врятуватися втечею на яку мають право, тікаючи через ліси чи перепливаючи водойми на кордонах із ЄС.
До речі, варто згадати організацію проходження кордону. Для прикладу: у Польщі на паспортному контролі працює одна людина, і стільки ж – на митному. В Україні ж на пунктах пропуску працює ціла команда: одна людина видає талончик, друга його забирає, троє чи навіть четверо оглядають автомобіль, а окремо працюють митник і паспортний контролер.
І тепер постає логічне питання: скільки людей із військовою підготовкою можна було б відправити виконувати свою присягу народу України, замість того, щоб займатися надмірним бюрократизмом?
💥 Наостанок варто зауважити: враховуючи статус "військовий стан" в Україні, мобілізація мирного населення до Збройних сил України можлива лише на добровільній основі. Проте саме цю "дрібницю" часто ігнорують, особливо ті, хто в істериці заявляють, що всі чоловіки мають іти воювати, а хто відмовляється — той "ухилянт". Такі люди пропонують карати "ухилянтів" — позбавляти їх майна, блокувати банківські рахунки, забороняти керувати автомобілем, а також обмежувати їхні права на освіту, медицину та інші базові потреби . Цей підхід, на жаль, ігнорує важливі аспекти права на свободу вибору та людську гідність.
Саме тому бажаючих покинути Україну назавжди ставатиме все більше, і малоймовірно, чи цю тенденцію можливо зупинити. Причини цього криються у багатьох факторах: ✔️відчуття несправедливості, ✔️постійна економічна нестабільність, ✔️страх перед майбутнім та відсутність чітких перспектив для молоді. Люди прагнуть безпеки, можливостей для розвитку, гідного життя для себе та своїх дітей.
Проте, щоб змінити цей тренд, потрібні радикальні кроки: реформи, які дадуть людям віру в державу, створення умов для гідної праці та освіти, а також відновлення довіри між суспільством і владою. Україна має величезний потенціал, але без турботи про своїх громадян цей потенціал ризикує залишитися нереалізованим.
Висновок!
Суспільне клеймо 'ухилянт' — це не лише питання моралі чи громадської думки, а й глибока соціальна проблема, яка розкриває тріщини в суспільних цінностях, ставленні до прав людини та розумінні гідності. Людей не можна судити лише за їхнє рішення захистити власне життя чи майбутнє своєї родини. Кожен має право вибору, і це право гарантоване як моральними принципами, так і законами.
Замість осуду суспільство має шукати шляхи підтримки, розуміння та діалогу. Адже єдність, солідарність і взаємна повага — це ті основи, які дозволять нам створити країну, в якій кожен громадянин почуватиметься захищеним, потрібним і вільним у своєму виборі. Зрештою, справжній патріотизм не у вимогах до інших, а у здатності розуміти, підтримувати й працювати на благо своєї країни та її людей.
Автор: Гребович Н І
